Історія з Кам'янки

— Скажіть, будь ласка, можна інтерв'ю невеличке записати?

— Ой, я не буду... Я не у змозі дати, на емоціях, самі розумієте..

— Бачу, що це одне з найбільших постраждалих сіл в області...

— Ми виїхали звідси п'ятнадцятого березня, вже терпіти не було сил, тут страшне що було...

Спочатку дрони літають, потім заходить авіація, а потім — артилерія, і це так кожен день... Фермер наш самий первий постраждав: горіли й комбайн, і все. Одного сусіда взривною волною вбило при нас, — людина на шматки розлетілася... А другого сусіда... у нього в городі прилетіло, там хата зложилася — прямо в хаті вбила. А хлопці наші... ну вважай, тут їм нічим було воювати.

Ми рано вранці уїжджали, і то чисто випадково, що в нас машина уціліла. Підбирали людей на трасі, люди просили, бо в підвалі діти сиділи, й танки вже були у селі...

Ми своїх дітей відправили, а самі думали, що робить: тут живність вся, за корів, за свиней думали... Якби ще на день лишилися, ми тут уже все... Хлопці [українські військові] прибігли, кажуть: «Збирайтеся, виїжджайте, хто як може, бо інакше ви тут не виживете». Ми випустили живність, собака галасвіта забіг...

— Хтось залишився в селі під час окупації?

— Ну тут дві сім’ї залишалися. Вони [росіяни] їх оставили, чому — не зрозуміло. Хтось в Ізюм поїхав, хтось — у Росію, а дві сім’ї залишилися співпрацювати. Вони їм їсти варили...

— А зараз вони як?

— Тут проживають в селі.

— До них немає питань?

— Ну, визивали... А далі, я ж не знаю. Вчителька наша сама проросійська була, ото вона сиділа в окупації, та й після окупації залишилася.

— Село розміновували?

— Частково. Казали, що з жовтня будуть все село розміновувати. Ми писали заяву, приїжджали хлопці дивилися... У нас дуже багато мін лепесткових було, через це уповільнюється процес з проведення електрики.

У нас в селі так люди поверталися на свої городи. Сусід один оступився, косив, і все, ступні немає. Другий, хотів підрубати вишню, попало в очі. Із-за того... якось так...

Коли ми приїхали, самотужки прибирали нашу ділянку, поки земля тут продивлялася. Сусіда знайшли... його убило [під час бойових дій], батьки взяли його тіло, в сарай на ковдру положили. «Орки» його з сараю викинули на город, і потім до нього сигнальну ракету прив’язали, і ото людина пролежала, поки звільнили село.

А як ми приїхали, диво, як залишилася крупорушка! А ще доїльний апарат, вони, видно, не знали, що воно таке. І насос з колодязя викинули, і потім з нього руками воду тягали... А в інших в колодязі міни покидали... спливають досі.

В сараї валявся їхній [російських військових] блокнот, записи вистрілів денних і нічних, — я віддала його... Він писав, що я (не пам’ятаю прізвища) командир, 18 років, приїхав на війну на Україну (він це усвідомлював), і на заработані гроші куплю мамі тєлєфон, дітям проведу вай-фай, а собі челюсть порємонтірую. У 18 років челюсть вже... Оце за чим він приїхав.

Хто їм мішає лучче жити? Ну хочете... ну так хай як наші хлопці їздять по заробітках, заробляють, улучшають свій образ жизні. А вони хочуть сидіти на задниці рівно, і щоб у них все було. Як матерів їхніх не волнує, як там їхні сини — їм надо дєньгі. Їх хвилює: як не буде сина, так і дєньгі не прийдуть, — головне, щоб їм син на карточку дєньгі скидав. Про що балакати... Для них машини цінніше, ніж сини.

Вони в спортзалі жили, скільки гадості... антисанітарія повна... Мікрохвильовку використовували замість поштової скрині. Ми коли виїжджали то розуміли, що якщо вони сюди зайдуть, то вже буде все, звідси дороги немає, з ними жити... якби ще остались живі...

Таким людям нема виправдання... Що у них в голові?

І все одно, — не скажеш, що десь в гостях погано відносяться, — але вдома є вдома. Я звісно розумію, що буде тяжко, а що робить? Ділянка приватизована повністю... На компенсацію подали, добре, що з собою взяли документи на будинок, а то була б ще проблема, все це відновлювати...

#запідтримкиУКФ